Чому ми залишаємося в академічній науці?

Журнал Nature попросив вчених розповісти чому вони залишаються вірними академічній роботі: Мені подобається, що моя робота дозволяє працювати над ризикованими, цікавими проблемами, такими як 3D-друк ДНК. Мій головний обов’язок – думати цілий день і писати. Моя спільнота мотивує мене. Втілення ідей у ​​життя. Я люблю говорити з будь-ким про будь-що наукове, а потім перетворювати цю розмову на проєкт, який варто продовжити. Конкурентоспроможна зарплата разом зі світовим визнанням і відчуттям стабільності в житті. Я залишаюся заради можливості знайти зв’язки між галузями. Я ціную інтелектуальну свободу. Можливість наставляти майбутні покоління. Свобода думати, створювати та реалізовувати ідеї. 

Підозрюю, що це матеріал із серії «добре там, де нас нема», але спробуйте відповісти й собі на це запитання: Бо наївно сподівався щось змінити. Бо не було куди більше піти. Бо мріяв, що щось зміниться на краще. Бо український бізнес нас не потребує. Бо мені це страшенно подобається і я впертий. Бо сподівався, що у нас насправді все не так погано, як потім виявилося… 

Журналіст Nature ніби навмисно так підбирав відповіді, щоб нічого не зійшлось! Я розумію, що якісь речі до біса дорогі, однак, наприклад, поговорити з кимось про науку, а потім зробити з цього цікавий дослідницький проєкт? Це ж ніби й великих грошей не коштує, проте все одно для мене це не спрацьовує. 

А тепер додайте до цього, що ви український галузевий бібліотекар і замість того, щоб допомагати вченим з 3D-друком ДНК, вам доводиться обслуговувати інформаційні потреби людей, яких більше нікуди не взяли. У кращому випадку ви працюватимете над запитами типу «де дешево опублікувати статтю в Скопус». 

Стривай, скажете ви, а де ж ті наївні та вперті, які досі вірять в академію?! — Я переконаний, що вони десь таки є, однак я досі не знаю, де їх шукати в Україні.