Дорогою ціною, або історія одного ненаписаного есе

Пригадалося сьогодні, що у січні минулого року я писав (і не дописав) жартівливий есей для Science чи Nature про те, що українських науковців не впізнають у країнах Глобальної Півночі й  нам це створює додаткові труднощі у науковій комунікації. Розпочиналася чернетка з кіношного штампа: Камера повільно наближається. Постапокаліптичний пейзаж. Купи сміття. Занедбані потворні гігантські будівлі з облупленими стінами, за якими напівбожевільні чоловічки в білих халатах майструють супербомбу для якогось суперзлочинця. Головний негідник фільму для чогось хоче похизуватися своїми злочинними планами перед своїм антагоністом – Знайомтесь. Це фізик-атомщик доктор Лідія Сжеркхановіч. – Сжеркхановіч? Хмм… Ви, напевно, росіянка? – Ні, я – українка!

Уявляв тоді, що за допомогою таких от коротеньких есе, наукових візитів, позитивної динаміки хороших публікацій та цитувань etc. ми поволі розповідатимемо світу неспотворену історію про себе. Хто б міг подумати, що вже за кілька місяців Science, Nature та інші нарешті навчаться правильно писати Kyiv та Kharkiv?! Але якою ціною… 

Фізик Ксенія Мінакова у зруйнованій росіянами лабораторії Харківського політехнічного інституту https://doi.org/10.1038/d41586-023-00508-0 

Щоправда, у більшості наших жінок-науковиць сьогодні є лише тимчасовий дозвіл на роботу в країнах Глобальної Півночі, а наші чоловіки-науковці взагалі невиїзні. Тому, якщо Україну закордоном тепер точно не сплутають, то українська наука міцно застрягла на периферії, й без, наприклад, робочих віз, вона ще довго залишатиметься маловпізнаваною.