Чи можна застосувати "право на забуття" до відкритої науки?

Право на забуття (right to be forgotten, RTBF) – це затверджене в ЄС право людини вимагати видалити з пошукових систем або баз даних недоречні, неточні чи надлишкові дані про себе, що можуть нашкодити репутації. Це право не є абсолютним і повинне враховувати свободу вираження поглядів інших суб'єктів даних. Також дані не можна видаляти, якщо їх обробка необхідна для архівування в інтересах суспільства, для проведення наукових або історичних досліджень, або статистичних цілей. Чи можна застосувати принцип "права на забуття" до академічних публікацій? На сторінках Learned Publishing спробували дослідити це питання з точки зору особистих прав, архівної справи, відкритої науки, хижацьких публікацій та пострецензування. 

Величезною проблемою нині є те, що при розробці правил представники різних наукових галузей часто не співпрацюють один з одним (насамперед комп'ютерники та правники), а це призводить до плутанини понять, нечіткості визначень, нерозуміння принципів роботи нових технологій. Так народжуються суперечливі вимоги та рекомендації, які потім вкрай важко реалізувати на практиці. 

Для прикладу, в сучасних СУБД, що відповідають принципам ACID, дуже складно цілковито вилучити інформацію, а не просто позначати записи як "видалені" у пошуковому індексі, тому фізично записи зазвичай залишаються на сервері, в резервних копіях, в лог-файлах і такі дані легко відновити. 

Розгляньмо кілька прикладів. Протягом своєї наукової кар'єри дослідники можуть припускатися помилок, навмисно чи ненавмисно брати участь у неправомірних діях. Наприклад, аспірант може подати свою роботу до журналу, який потім виявиться хижацьким. Попри обіцянки редакції аспірант не отримав належного рецензування рукопису, натомість його роботу з помилками опублікували на вебсайті журналу. 

Редакція хижацького журналу не відповідає на запити, тому автор не зможе відкликати свою роботу. Натомість метадані цієї публікації потраплять в різні реферативні бази даних, робота отримає постійний ідентифікатор, її легко можна буде відшукати в Інтернеті й вона впливатиме на роботу різних пошукових алгоритмів. 

Чи може наукова спільнота дозволити собі забути про таку публікацію, якщо ця робота не мала жодного ефекту і якщо автор визнає її низьку цінність? Чи може дослідник у такій ситуації апелювати до RTBF? 

Ще один цікавий момент щодо RTBF стосується права відмовитися від цитування. Кількість цитувань, що отримали публікації вченого, часто слугує мірилом його наукового впливу. Сьогодні побільшало випадків маніпуляцій з цитуваннями – деякі автори вдаються до відвертого шахрайства, щоб завищити кількість своїх цитувань. 

Відповідно, поважні вчені можуть не захотіти, щоб їх цитували в статтях, опублікованих у хижацьких журналах, чи у роботах з фейковими авторами. Однак RTBF не передбачає жодного пункту в якому автори могли б вимагати від власників баз даних видалити інформацію про цитування. 

Таким чином, в епоху відкритої науки простого видалення запису, схоже, вже недостатньо, тому нам знадобляться додаткові цифрові права для захисту інтересів дослідників.