Діаспора тепер не та

Розмовляти про стан та перспективи вітчизняного книгодрукування – легко. Вже 20 літ мліємо над національним комплектом болячок (держпідтримка, пільги, російська книжка) і усіляко їх обсмоктуємо. Щоб якось урізноманітнити цю традиційну діагностику, давайте трохи побризкаю водою на українську діаспору. Звичайно, діаспора нам нічого не завинила, але от просто цікаво...

У часи холодної війни, щоб земляки не перетворилися на яничар, заокеанські дяді і тьоті справно турбувалися про українську книгу. Совєти ж оперативно гасили подібні діаспорні намагання – створювали схожі проекти, але з правильною ідеологією (наприклад, «Енциклопедія українознавства» vs. «Українська радянська енциклопедія»). 

Мешканці Сарселю

Коли ж біполярний світ зник – всім стало вже не так цікаво, що читатимуть українці. 

Як наслідок, більшість наших видавців (скільки б їх насильно не зодягали у націотворчі шати) пропонують те, що продається – дитячі книжечки, підручники і шпаргалки. Влада, яких би кольорів вона не була, послідовно підтримує видавництво казна чого. Академічної літератури мізерно мало, та й та, що є, як правило, скерована на отримання всіляких ступенів, а не для задоволення реальних потреб... 

Відтак, усі кому потрібен книжковий інсулін – будуть купувати його навіть у пляшечках з російським триколором. Щоб це зрозуміти you do not need to be a rocket scientist. 

Чи могли собі уявити наші діаспорні діди-інтелектуали, які друкували та поширювали українську книгу попри труднощі та небезпеку, що через пару десятиліть, коли книжковий Інтернет-портал зможе створити навіть школяр, їхню справу не буде кому підхопити?