Ігри на попелищі

До написання цього посту мене підштовхнула стаття Наталії Грабар «Комунікативні властивості гри в процесі взаємодії з читачами в бібліотеці ВНЗ» (ВКП. – 2011. – №1. – С. 14-17.), у якій сказано: «Бібліотека є організатором, консультантом, учасником ігор у виші... Ігрові елементи все активніше включаються в традиційні літературні вечори, диспути і конференції». У що ж ми граємось?

Вже цього року більшість бібліотек України провели ритуальні ігрища навколо Косач і Шевченка. Здавалося б, друкованих і нет-досліджень вистачає. Звісно, важко заманити доповідача який би розповів про Чарлза Діккенса у лектурі та творчій практиці Шевченка, але ж Skype у бібліотеках не лише для того, щоб спілкуватися з родичами.

Проте, цьогорічне грайливе забезпечення інформаційних, науково-дослідних, освітніх та культурних потреб читачів у більшості відбулось вже за звичним сценарієм: діти, дяді й тьоті у вишиванках, декламування зазубрених у 3-тьому класі школи віршів, старі міфи, жодних спроб ревізії, бібліотекарі вдають же вони страшенно готувалися, аудиторія прикидається же їй страх як цікаво. Pas la peine.

Чому з року в рік ця гра повторюються?

Можна разом з О.Забужко шукати ворогів:  «Рівень української культури "не для дітей" завжди був пресований імперією. Як Російською, так і радянською. Тоді всім радили писати так, щоб розуміли сільські вчителі... Колоніальна нація не має досвіду вшанування своїх героїв – вона цього не вміє. Вона знає тих героїв, яких їй дозволила мати імперія».

Але коли ми, готуючи приміром літвечір, не порпаємось у фонді, не перелопачуємо тенета, не шукаємо контактів з цікавими доповідачами... невже у цьому також завинив попіл імперії?!