Про політику обов'язкового архівування

Жили-були вітчизняні науковці яким бувало доводилось писати чергові роботи – коли часу на написання майже не було, а статтю, тези… кров з носа потрібно подати. Не обов’язково такі роботи містили сліди плагіату, чи ще якогось інтелектуального злочину, а просто були неякісно вичитані, куці, не містили оригінальних досліджень ітп. Практика стала майже традиційною, ніхто на подібні етюди не зважав, допоки не з’явився відкритий доступ в обов’язковому порядку

Сьогодні подібний сліпий постріл вітчизняного науковця має усі шанси у стократ посилитись і перетворитись на нецитований веб-тягар. Навіть якщо ваша інституція не прийняла відповідного мандату, все рівно, подаючи працю на конференцію вже не можна бути на всі 100% впевненим, що вона не з’явиться десь у тенетах без вашого відома. Не найматимете ж ви потім адвоката, щоб забрати з тенет кілька абзаців тез? 

Справа тут не в тому, що авторам є що приховувати, а просто дозвольте ж самостійно оцінити і вирішити, що робити зі своєю роботою, адже згадані етюди шкодять як авторам, установам, користувачам, так і самій ініціативі Відкритого доступу.

2 коментарі:

  1. Давайте не називати тоді подібні етюди статтями, а такі дослідження - наукою.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Давайте! Якби все було так просто. Етюди все рівно писатимуть (бо мус), вони міститимуть афіляцію і якщо потраплять у веб, то впливатимуть на імідж автора, установи. Водночас, архіви також створюватимуть і хотітимуть їх постійно чимось набивати.

      Видалити