Підпільні бази даних

Переглядаю основні статистичні показники роботи бібліотек ВНЗ України за 2016 рік: кількість придбаних баз даних – 257, з них повнотекстових – 187. Що це за цифра?! Чи це різні БД? Чи це одна та й сама БД, яку просто 187 разів передплатили різні внз? Чи це обидва варіанти разом? Пройшовся сайтами українських університетських бібліотек, і щось не поспішають вони інформувати читачів про 187 баз. Давайте пошукаємо на порталі оприлюднення інформації про публічні закупівлі України «ProZorro» – тут бази від нас вже точно не сховаються. 

Повводив у прозорівський пошуковик назви популярних видавництв та продуктів і з повнотекстових знайшов лише ресурси EBSCO (коштували ₴ 84000-99000). Гаразд, не пощастило з повними текстами, а як щодо 70 передплачених реферативних? Знайшов лише поодинокі згадки про Scopus (від ₴ 149850) та Web of Science (від ₴ 55500). Але якщо вірити бібліотечній статистиці, то у 2016 році реферативні БД передплачувало з півсотні українських університетів? 

Виходить, або мова про якісь дешеві бази даних (ЦУЛи ітп.), і сума передплати не перевищує 50 тис. грн. на рік (чи їх просто подарували), або бібліотекарі взяли вміст EBSCO Academic Search Complete, або Web of Science, і розписали все це на окремі базі, щоб цифра краще виглядала. Щоправда, не здивуюсь, якщо десь підприємливий студент продав рідному університету повнотекстовий доступ до ArXiv. 

У таблиці також вказано загальну суму витрат на передплату баз даних – ₴ 3517926. Виходить, що 1 база коштувала в середньому $ 500. Що не кажіть, а вміють наші бібліотекарі торгуватися, адже в світі 1 стаття коштує мінімум $ 35.

Товариство, мені байдуже, що ви надсилаєте київським методистам, але який сенс від такої статистики? Через сто років дослідники дивитимуться на ці цифри як на єгипетські піраміди – як бібліотеки щороку мали на передплату дулю з маком, але при цьому примудрялися передплатити 257 баз?