Особливості вітчизняного самоархівування

Закон не зобов’язує власників наукових фахових видань відразу ж розміщувати їх електронні копії на сайті НБУВ. Відтак, декотрі редактори домовились про період ембарго для своїх видань для того, щоб спущена з гори «відкритість» не перешкоджала журналу отримувати гроші від передплатників. Повні тексти таких журналів з’являються у розділі «Наукова періодика України» з певною затримкою, як, наприклад, наші фахові «Вісник Книжкової палати України», чи «Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія». Звичайнісінька світова практика і можете прогулятись реєстром SHERPA/RoMEO, щоб ще раз у цьому переконатись.


Нещодавно всім світом тішилися, що Emerald вирішив підтримати політику «зеленого» відкритого доступу, то ж тепер відкритих бібліотекознавчих публікацій повинно побільшати. Водночас, попри те, що вітчизняні фахові журнали також застосовують практику ембарго і при цьому абсолютно не перешкоджають авторам самотужки представляти свої публікації у Мережі – росту кількості самоархівувань з боку наших бібліотекознавців не спостерігається. 

Як на мене, то проблема тут навіть не в млявій підтримці ініціативи Відкритого доступу, а в тому, що автори цих журналів чомусь просто незацікавлені найхуткіш сповістити колег про результати нових наукових досліджень. Чому наші автори готові чекати півроку, якщо за цей час вони вже могли б стати читаними та цитованими? – досі залишається загадкою.

8 коментарів:

  1. Це питання риторичне... От якби, наприклад, у вузі, де працює вчений-бібліотекознавець, була б бібліотека, яка розміщувала замість науковця його праці і в репозитаріях (інституційному та e-LIS), і створювала профілі в інформсистемах, і робила інші дії по формуванню бренду вченого - ТО ОЦЕ Б БУЛО КЛАСНО!!! А то ще нашім бібліотекознавцям потрібно ще засвоювати якісь нові методики та практичні дії!!!
    Висновки: вітчизняні вчені бібліотекознавці (не всі, але більша частина) елементарно практично необізнані й не готові бути рольовими моделями у своїх ВНЗ або наукових установах із поширення нових форм наукової комунікації.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Можливо, покоління бібліотекознавців, які ще встигли досягти успіху без сучасних форм комунікації і не має особливих мотивів. Але ж нове покоління повинно вже наступати? А вони чому не самоархівують?

      Видалити
    2. 1)Необізнаність в питаннях щодо створення бренду вченого (тобто не всі розумінють, для чого це потрібно, тим більше якщо у більшості вузів не ведеться жорстка політики щодо "обхіршення");
      2) Слабка втотивованість;
      3) Можливо, має місце перевантаження на роботі, а самоархівування - це витрачений додатковий час;
      4) Наростаюча інфантильність частини молодих вчених і т.д.

      Видалити
    3. Наростаюча інфантильність?! Це щодо всіх, чи виключно бібліотекознавців?

      Видалити
    4. Моя особиста думка, яка заснована на багаторічному досвіді спілкування з науковцями, така.
      Коли людина, особливо молода, не бачить перспективи, то не спішить приймати важливі рішення, чекає постійної опіки й піклування, пливе за течією, не прагне до розвитку та самовдосконалення... І не має значення, хто ти за науковим напрямом - "соціальні комунікації" чи "технічні науки".

      Видалити
  2. А в нашій установі це питання вирішується адміністративно-просто: кількість публікацій в репозитарії враховується для загального рейтингового оцінювання роботи. Особливо жорстко це питання підіймається в ході обрання/переобрання. Тож не те, щоб наші співробітники аж так були за відкритий доступ, але опановувати механізм самоархівування мусять.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Обрання/переобрання на яку посаду? На що саме впливає цей рейтинг оцінювання у Вашій установі?

      Видалити
  3. На всі існуючі посади: асистент, доцент, професор (адже тоді подаються списки наявних праць, і дуже легко перевірити, які з них є в репозитарії). А рейтинг впливає на розмір щорічної надбавки.

    ВідповістиВидалити